Налоговый конспект
Орг/юр-конспект
Конспект маневров
Околоналоговый конспект
Мистификации
Конспект рисунков
политика
и 
Отдых души
Детская площадка
Податки (та навколо): корисні реформи
1. Декларації: вихідне обнулення
Важливо перш за все підвести риску під минулим, тобто всім, що встигло в громадян накопичитися.
Чи всіх слід зобов’язувати здавати нульові декларації, які б усе, що нажито непосильною працею та/або інакше, узаконили? Мабуть, небагаті верстви турбувати не варто. А от якщо загальна вартість активів фізичної особи — резидента перевищує, скажімо, екв. 50 (варіант: 100) тис. дол., тут якраз можна вимагати узаконюючу декларацію.
За нею окремо показуються гроші, цінні папери, права, заборгованість дебіторська і кредиторська, рухомість і нерухомість. При цьому оцінка всього, крім грошей, має здійснюватися самим декларантом за єдиної умови: у разі вимоги будь-якого держоргану він зобов’язаний продати відповідний об’єкт власності за тією ж самою ціною, яку сам і вказав, зафіксованою в доларах, збільшеною як компенсація незручностей на 20 (або, скажімо, 25)%, причому тоді вже без оподаткування цих 20(25)%! І не треба нічого спеціально оцінювати або перевіряти — скільки назвав, стільки й рахується!
Чи все має оподатковуватися? Звісно ні. Лише те, що придбано за роки незалежної України і не має джерела придбання, оподаткування якого може бути доведено, а також гроші без доведеного оподаткованого джерела. І оскільки при цьому доводити повинен декларант (держоргани повинні бути зобов’язані йому допомогти), ця «презумпція винуватості» повинна тягти за собою оподаткування за вкрай низькою ставкою — на рівні, приблизно, 5%, ще й з можливою розстрочкою.
Очевидною є сукупна гуманність наведених пропозицій: щось без підтвердження оподаткованого джерела реально коштує $1 млн, пишеш відповідно, $1,00 млн, маючи на увазі, що за $1,20 (1,25) млн (але не вище!) можуть змусити продати, при цьому платиш $50 тис., хоча примусовий продаж принесе неоподатковувані $200 (250) тис., аби був покупець. Тобто декларування забере 5%, але примусовий продаж — якщо трапиться і буде покупець — дасть неоподатковувані + 20(25)%. Разом виграш 15(20)%! Але якщо примусового продажу не буде, то з навару на добровільній основі — вже треба буде сплачувати за загальною ставкою (це, втім, нормально).
І в будь-якому випадку — абсолютно спокійний сон.
2. Податок на недоспоживання
Часткове повернення населенню утриманого у людей ПДФО, причому в кінцевому підсумку — без втрат для бюджету, може здійснюватись виходячи з вартості безготівково (тобто так, що підлягає цілковитій перевірці!) куплених товарів (та ін.) — у першу чергу, вітчизняних. Якщо раптом людина сама не споживе, а перепродасть, ПДФО відновлюється. (Навіть банки часто практикують cashback, і він їм вигідний, а можливостей у держави — через податковий механізм — тут набагато більше.)
Це буде набагато ефективніше, ніж гасла, що закликають до підтримки вітчизняного виробника, особливо — в складі комплексної фіскально-стимулюючої системи забезпечення платоспроможного попиту, про яку йдеться.
Заодно — покупець, що прагне заліку/повернення, не дасть виробнику або іншому продавцю приховати виручку!
У ситуації, коли кінцевий попит недостатній, неправильно його ще додатково знижувати оподаткуванням кінцевого споживача, тож податок на фізосіб може бути за цих умов навіть (в особливих випадках акценту покупця на купівлю рідного) хоч би — іноді! — і від’ємним.
Конкретні ставки можуть змінюватися щорічно — з урахуванням, зокрема, фактичної структури витрат на своє і на імпорт, а також частки накопичення.
Якщо, наприклад, їх співвідношення є таким: українські товари/роботи/послуги — 50%, імпортні (оплачуються з окремої картки!) — 40%, накопичення — 10%, і при цьому стоїть завдання вийти в середньому на сьогоднішні 18%, то базова ставка ПДФО має становити 30%, а повернення — 20% з вітчизняних покупок та 5% з імпортних (разом у цих двох «зворотних» випадках фактична ставка виходить відповідно 10% або 25%). Тоді в цілому державі йде 50% х (30% – 20%) + 40% х (30% – 5%) + 10% х 30% = 18%.
Тобто в підсумку — без бюджетних втрат!
Якщо в конкретному періоді куплено більше, ніж зароблено, і в основному — вітчизняних товарів, то буде від’ємний ПДФО (і мінус цей потім піде в залік з майбутніми плюсами). Це не страшно: економіка отримала більше.
Ну а в протилежній ситуації ПДФО перетворюється, по суті, на податок на недоспоживання товарів/робіт/послуг (свого роду демередж).
Важливо: за такого підходу до податкового стимулювання вже не настільки антисоціальною є й горезвісна диференціація доходів: якщо гроші багатих залишаються в економіці країни, то вони всім іншим фактично дають роботу!
3. Як платиш, так і коштуєш
Можна грамотно і без соціальних катаклізмів відібрати підприємства у неефективних власників для подальшого їх продажу більш ефективним власникам.
Механізм, який слід було б законодавчо встановити, є таким.
Сплачений підприємством за певний період податок на прибуток ділиться на його ставку в тому самому періоді (за різних ставок періоди їх дії беруться окремо) — і так визначається умовний прибуток (зворотним рахунком з податку). Наприклад, 360 000 : 18% = 360 000 : 0,18 = 2 000 000.
Цю величину може бути гуманно збільшено на:
офіційно пільгований прибуток;
індекс інфляції з моменту останнього зростання цін на підприємстві (за кожним видом продукції окремо),
а також на половину різниці з легальним фондом оплати праці, якщо він більше такого відкоригованого умовного прибутку.
Отримана в розрахунку на рік сума ділиться на теж гуманний нормативний коефіцієнт ефективності — не 0,5 і не 0,25, навіть не 0,15, а на зовсім уже м’які 0,12, і так знаходиться умовна вартість підприємства. Наприклад, 2 400 000 : 0,12 = 20 000 000.
Ця нова умовна величина помножується на 2, і підприємство виставляється на аукціонний продаж, де така подвоєна величина є мінімальною вартістю такого продажу.
Після завершення торгів сума нової вартості передається власнику, який тепер уже став колишнім (або власникам — пропорційно їх частці в статутному капіталі, абсолютна величина якого значення не має), при цьому старий власник (їх група) ще й сплачує ПДВ та податок на прибуток (або ПДФО) з різниці між ціною цього продажу та розрахованою раніше мінімальною вартістю (коли помножували на 2).
Підприємство з високою ймовірністю отримує на аукціоні нового ефективного власника (може застосовуватися й додатковий критерій: податкове навантаження на його, нового власника, інших підприємствах не менше ніж у 2 рази має бути більше податкового навантаження на об’єкті купівлі до такої купівлі);
країна з високою ймовірністю буде отримувати більші податки і одразу отримає податки з вказаної вище різниці;
старий власник отримує податкову амністію за всіма можливими недоплатами з того самого об’єкта, та ще й — замість [відносно] мізерних дивідендів, які він показував,— разову суму, яка (до вирахування податків), як мінімум, у 2 рази перевищує ту вартість його підприємства, яку воно мало при ньому — судячи з його ж з нього платежів.
Альтернатива — детальне податкове розслідування та невідворотне кримінальне покарання за його результатами, якщо будуть знайдені злочинні ухилення.
Тобто можна навіть надати право вибору: або тотальна перевірка, або згода на такий продаж. А може, і не обов’язково таке право надавати: старий господар і так отримає надто багато (але вже не років, а грошей) порівняно з тим, що йому належало б за його ж колишніх платежів.
Стане неможливим заморожування діяльності стратегічних підприємств («щоб стояли і не заважали») — такі змінять господаря в першу чергу.
А заодно — господарями перестануть бути вичікувальники кращих часів, згадані злісні податкові ухильники в особливо великих масштабах або звичайні недотепи.
Просто, зрозуміло, логічно, справедливо, гуманно і без будь-яких революцій, плюс — наука на майбутнє.
4. Повернення вкрадених регіонів: особливий режим офшору
На території Донбасу та Криму має бути сформована особлива (вільна) економічна зона з пільговим режимом оподаткування для підприємств та підприємців — зареєстрованих як на дату введення нового законодавства в дію, так і пізніше, але набирати чинності нові правила повинні, природно, не раніше звільнення відповідної території (для вже звільнених — одразу), виключаючи при цьому суб’єктів підприємницької діяльності, зареєстрованих до цього в інших областях або з основними фондами, перебазованими з інших областей після набрання чинності новим порядком оподаткування.
Такий пільговий режим міг би передбачати:
заміну ПДВ та податку на прибуток (для підприємців — ПДФО або існуючого єдиного податку):
єдиним податком з обороту на зовсім м’яких умовах: для виробництва і будівництва — за ставкою 2%, на роботи та послуги — 5%, на торгівлю — 5% з різниці, тобто з торговельної націнки;
для експорту за межі України — з діленням цих ставок на 2;
при цьому з виключенням з оподатковуваного обороту коштів, витрачених на зарплати українським працівникам,
і виключенням 20% інвестицій щорічно, якщо такі інвестиції внесені грошима, причому після набрання чинності новим порядком оподаткування, незалежно від країни походження, але тільки в разі перевищення такої інвестицією все тієї ж якоїсь встановленої суми — скажімо, екв. $1 млн, з оподаткуванням тоді теж в експортному = половинному режимі;
скорочення в 2 рази ставок ПДФО (у кого він залишається, тобто у простих працівників) та ЄСВ.
«Офшорізація» цієї частини України залучить і капітали (аналогічно Гонконгу), і населення, і в кінцевому підсумку — самі території, причому без військових дій.
(До речі, про Гонконг. Це не просто модний приклад. Гонконг забезпечує Китаю, за даними Бі-Бі-Сі, більше 70% прямих іноземних інвестицій!)
Однак щодо Криму для цього необхідний додатковий захід, причому ще до звільнення,— здавання всіх його держ- і комунальних підприємств (а також приватних фірм — зрозуміло, за згодою їх доокупаційних власників) на 20 років в оренду підприємствам США або Західної Європи — за не дуже високу орендну плату — з подальшим збереженням описаного пільгового режиму в частині внесених інвестицій (і нехай РФ сама розбирається з новими орендарями).
Аналогічний захід (тобто така оренда) може бути запроваджено й відносно неконтрольованої частини Донбасу, якщо її звільнення затягнеться.
5. Контроль за податково-ціновою достовірністю та симетричність покарань
Пропонується такий порядок.
Якщо податкова не вірить у реальність податків, цін, пільгових прав, інвестицій тощо, вона має право звернутися до суду, який, найнявши експертів, буде в цьому розбиратися.
Усі судово-експертні витрати та штраф 200% від програної ([не]доведеної) суми повинна оплачувати сторона, яка програла.
Тоді й підприємства не стануть сильно нахабніти, і податкова не буде даремно смикатися, ризикуючи втратити гроші (за рахунок винного інспектора їй погасити таку втрату буде складно).
6. «Продаж України»: як грамотно
Коли заходить мова про залучення іноземних інвестицій, часто бояться, що таким чином Україна відійде іноземцям.
Але, по-перше, Україна і сьогодні знаходиться під певним зовнішнім впливом — просто іноді змінюються країни, що впливають.
По-друге, уся Південно-Східна Азія (та й не тільки вона!) у гігантській частині забезпечує свій рівень життя, що різко підвищився, саме за рахунок іноземного капіталу; Африка ж, тільки-но почала його «гнітючого» впливу позбавлятись, одразу зубожіла зовсім.
По-третє, і це — головне, якщо роботу отримують громадяни України і податки залишаються в Україні — то має місце суцільна користь, а в чому ж тоді шкода?
По-четверте, шкода теоретично може бути від втрати стратегічних ресурсів та відпливу за кордон прибутку, от на цьому і зупинімося.
Щоб не відходило стратегічно важливе, під час продажу іноземцем уже діючих підприємств потрібно обумовлювати таке:
що вони не повинні припиняти роботу,— щоб їх не скуповували лише для того, щоб вони нічого не випускали,— тоді корисним є й механізм, описаний у розділі «Як платиш, так і коштуєш» (або аналогічний йому по суті): немає діяльності, прибутку і податків — віддавай назад, причому дешево,
і що в особливих ситуаціях не допускається експорт (але тоді вже у всі країни, тому що якщо ділити світ на тих, кому продавати можна, і тих, кому не можна, то перші по ланцюжку все одно передадуть другим), тільки цим не варто зловживати, а зіставляти шкоду собі і шкоду ворогові — з урахуванням того, чи в змозі ворог знайти заміну, а то може вийти так, що просто самі покараємо себе.
Плюс (у якихось випадках) може бути обмеження/заборона перепродажів (як прихованих — наприклад, через механізм «застави», так і явних).
Що ж стосується відпливу капіталу, то не факт, що відійде більше, ніж прийшло, та й свої вітчизняні господарі можуть відправляти свої дивіденди за кордон, вкладаючи їх в чужі економіки,— хто ж їм заборонить?
Тут важливо не те, хто господар — наш чи не наш, а чи працює реально в країні податковий режим протидії виведенню капіталу — чи то у вигляді податку на виведення/вивезення капіталу, чи то через описаний вище податок на недоспоживання в Україні, чи то через їх поєднання, чи то якоїсь ще, аби ефективно протистояти знаменитому «паразитизму в квадраті» (хоча якщо капітал дійсно є паразитом, то чого боятися, якщо він відходить?!) — але національність/громадянство контрольнопакетника/бенефіціара тут ролі абсолютно не відіграє.
Ну і важливо, звісно, щоб інвестиції йшли саме в бізнес.
7. «Український долар»
Як банки здійснюють так званий продаж золота? Та дуже просто: продається зазвичай не саме золото, а якийсь папір, що свідчить про те, що його власник є власником золота,— свого роду сертифікат.
Чому ж схожим папером не можна підміняти долари і євро? Коли їх купують не для поїздки за кордон, а, що набагато частіше, для запобігання інфляції?
Ті самі зобов’язання перед власником, як коли б він володів відповідною сумою інвалюти, але без самої інвалюти! Без витрачання на це дорогоцінних золотовалютних резервів!
Без необхідності термінової купівлі доларів банками та державою в разі раптової «загальнонародної» істерики!
З можливістю валюти не так сильно реагувати на штучно розпалювані панічні настрої!
З переходом відповідної частини вже наявної валюти у вищезгадані резерви! Що буде забезпеченням сертифікатів про всяк випадок, хоча за грамотного вкладення виручених за них грошей — по суті, безвідсоткової позики, зафіксованої в інвалюті,— можна підвищити зайнятість, а з нею — і виробництво, і попит, що збереже товарно-грошовий баланс, але на більш високому рівні, і жодне підстрахування не знадобиться, вистачить реально забезпечених гривень.
Припускаємо при цьому, що справжній ринковий не штучний курс валюти, коли немає її (або замінника) дефіциту, забезпечує приблизну рівність кількості $, пропонованої до купівлі та продажу.
До речі, СРСР, де внутрішнє ходіння чужої валюти було взагалі заборонено (це й не пропонується), деякі схожі в чомусь чеки досить активно і грамотно практикував, ще й з можливістю отоварювання їх — тоді! — у спецмагазинах «Берізка»/«Каштан». Що нам заважає робити аналогічне?
Виходить щось схоже на якийсь обмежений та пом’якшений варіант «currency board», причому навіть без власне «currency», що дає в скрутних ситуаціях час на перепочинок до заспокоєння ринку. Принаймні, те, що вже є у нас сьогодні, такого часу не дає.
Тоді емісія «доларових сертифікатів» замість активізації попиту на інвалюту, що примудрилася стати у нас не грошима, а туди-сюди-товаром, дасть-таки можливість отримати безвідсоткову (якщо рахувати у ВКВ) позику людей державі, фактично — інвестицію, але з майбутнім разовим поверненням замість постійних дивідендів.
Це пропонується не замість можливості стандартного валютного обміну. Це — для вибору людям — поряд з такою стандартною можливістю. Але — для залучення населення до даної затії — із зовсім іншою маржею. Скажімо, при звичайному обміні — маржа має бути встановлена на рівні не нижче 1,5–2,0% для виїжджаючих/приїжджаючих у міжнародних аеропортах за митним кордоном і аналогічних нейтральних зонах; в інших же місцях — і приймання ВКВ слід для початку різко обмежити (самі думайте, куди її — якщо багато купили — дівати, держава вам нічого не гарантувала; ну хіба що потім можна приймати її за ті самі сертифікати), і маржу встановити на рівні, як мінімум, 5–10% — для збирачів накопичень, що не інфляціонують, які не довіряють при цьому українським доларозамінювальним сертифікатам. А самі сертифікати — українські долари — можна обмінювати в обох напрямках або з приблизно сьогоднішньою мікроскопічною маржею (до 1%), або — спочатку — без маржі взагалі.
Щоб уникнути «чорного» ринку валюти — не приймати скарг на «кидалово» на такому ринку (самі винні, держава тут не причому).
І нехай кожен демократично вибирає для себе!
Важливо: у певному сенсі український долар може бути навіть надійнішим за справжній — хіба мало що там вигадає американська ФРС щодо зарубіжної готівки, особливо — в епоху конкуренції з біткоїнами, а Україна спокійно собі зробить перезалік.
Тим паче — тримається справжній не на товарному забезпеченні (монетаризм вони залишають нам, це їх експортний продукт, а самі — малюють скільки хочуть), а на довірі, на традиції. Чи не похитнуть їх, довіру й традиції, нові складні часи? Ситуація для цього на рідкість сприятлива. Чи не чекає на доларовий світ якесь невеличке катастрофічне повалення-потрясіння?
Повертаючись до сертифікатів, зазначу:
практично — виходять немовби ті самі гроші, але тільки для функції накопичення; при цьому — з явними ознаками товару, як і сьогоднішній долар в Україні, тільки і незалежніше, і надійніше.
Оптимальним є, звісно, безготівковий варіант застосування цієї форми напівгрошей/напівтовару. Тоді укрдолар — завдяки неможливості «лівих» розрахунків ним — ніколи не буде як гроші протистояти товарній масі, а навпаки — як «туди-сюди-товар» буде врівноважувати гривневу масу, тобто буде зміцнювати гривню, а не послаблювати,— така от буде чудова «товарна емісія».
Тож тут є що обговорити.
Постоянный адрес материала http://www.samoe.in.ua/index.php?pub=1235